САДИБА АФАНАСЬЄВА (вул. Софійська, 18а; кол. Софійська, 16)


Історія садиби простежується з 1-ї половини XIX ст., коли на її території містилося два самостійних приватних домоволодіння, одне з яких з 1837 року належало колезькому асесору, радникові Полтавської казенної палати Блонському, друге – київському міщанину Митрофанову (до 1858 року йому належала і сусідня ділянка на розі Софійської вулиці та Присутнього проїзду, сучасний номер 20/21). У 1847 – 1875 роках садибою володів чиновник Хижняков, потім, до 1887-го – його нащадки.

На той час садиба займала територію сучасних ділянок №№ 18 та 16/16 з виходом на червоні лінії забудови вулиці Софійської і провулка Михайлівського (у таких межах садиба залишалася до спорудження в 1956 році житлового будинку Спілки композиторів України – № 16/16). У 1863-му на ній розташовувалися одноповерховий з мезоніном дерев’яний житловий будинок на сім вікон на цегляному напівповерсі, звернений до вулиці, та цегляні одноповерхові службові будівлі. Наріжну частину ділянки, що виходила на провулок Михайлівський, займав великий сад. В 1887 році садибу придбав відомий лікар і вчений, професор Університету св. Володимира Євген Іванович Афанасьєв, на замовлення якого за проектом архітектора Володимира Ніколаєва було зведено новий житловий будинок.

Кам'яниця розташована на червоній лінії забудови вулиці, на ділянці зі значним ухилом рельєфу. Триповерхова, на цокольному поверсі, у плані Г-подібна, односекційна. Композиція чолового 11-осьового фасаду симетрична. В його оформленні використано мотиви неоренесансу. Фланги фасаду в межах двох віконних осей виділено розкріповками, рустуванням двох верхніх поверхів, аркатурним фризом і ступінчастими аттиками зі слуховими вікнами. Виконаний у цеглі декор створює характерний образ споруди з насиченим світлотіньовим моделюванням. Об’ємно-просторова композиція й архітектурне вирішення будинку стилістично орієнтовані на естетику масової забудови міста кінця XIX століття.


Після смерті Євгена Афанасьєва садибою володіли його нащадки. Будинок використовувався як прибутковий – здавався поквартирно внайм, на початку XX століття – як готель ("Софія" і "Стародавня Русь"). В 1917 – 1918 роках тут містився господарський відділ Генерального секретаріату УНР. У 1922-му садибу націоналізовано, будинок передано до житлового фонду.

25 червня 2011 року наказом Головного управління охорони культурної спадщини № 10/38-11 споруду визнано пам'яткою містобудування та архітектури.


Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 3. С–Я Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2011 – С. 1217–2197.
2. Новий звіт пам'яток історії та культури

САДИБА КУПЦЯ МІЛЛЕРА (вул. Боричів Тік, 33/6 та 35а; кол. Боричів Тік, 35)

На початку XX сторіччя садибою за адресом вул. Боричів Тік, 35 володів купець Іван Іванович Міллер. В 1903 році на замовлення хазяїна на місці дерев'яного на цегляному фундаменті півтораповерхового будинку, що був тут з 1843 року, споруджена триповерхова з напівпідвалом кам'яниця.

БоричевТок35а(1).jpg
вул. Боричів Тік, 35а (сучасна нумерація)

В архітектурі будинку простежуються елементи ренесансного стилю. Симетрично-осьова композиція фасаду підкреслена в центральній частині, починаючи з другого поверху, ризалітом невеликого виносу на фігурних кронштейнах над головним під'їздом. Ризаліт має широке прямокутне вікно на другому поверсі та напівциркульне з архівольтом, що спирається на колони іонічного ордера – на третьому. Він ефектно завершений невеликою вежею з трикутним фронтоном, тимпан якого оздоблено рослинним орнаментом.

БоричевТок35а(2).jpg

БоричевТок35а(3).jpg

В архітектурному декорі фасаду використано лопатки на першому поверсі та пілястри (рустовані на другому і канелюровані на третьому поверхах), що відокремлюють центральну й бічні частини фасаду з широкими балконами на другому і третьому поверхах. Первісно огорожа балконів була дерев’яна, тепер металева. Прямокутні вікна прикрашені ліпними орнаментованими вставками, замковими каменями, підвіконними нішами тощо. Будинок завершено карнизом, над яким – чотири стовпчики парапету.


До 1982 року споруда мала № 35в. Поруч на червоній лінії вулиці стояли двоповерхові будинки №№ 35а (також входив у колишню садибу Міллера) та 33/6, останній – на куті з Андріївським узвозом. У квітні 1982-го № 33/6 розібрали, зараз на цьому місці арт-сквер імені Василя Сліпака.


вул. Боричів Тік, 33/6, 35а, 35в (стара нумерація). Березень 1982 року

вул. Боричів Тік, 35а (стара нумерація). Березень 1982 року

Після цього нумерація була змінена. Колишній будинок № 35а став кутовим, отримав № 33/6 та виріс на три поверхи.

вул. Боричів Тік, 33/6 (сучасна нумерація)



А триповерхова відреставрована споруда, колишня № 35в, стала № 35а. 15 вересня 2010 року наказом Міністерства культури і туризму України № 706/0/16-10 будинок був визнаний пам’яткою архітектури та містобудування.

Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу
3. Новий звіт пам'яток історії та культури

САДИБА МИХАЙЛА ГЛЯДИКОВСЬКОГО (вул. Боричів Тік, 23)


27 червня 1812 року комісією для будівництва Києво-Подільської частини міста нащадкам священика Покровської церкви Семена Григоровича Глядиковського замість його садиби, яка існувала на цьому місці до пожежі 1811 року, були виділені дві ділянки (сучасні №№ 23/3 та 23а) під спорудження дерев'яних будинків. У 1815-му ці два землеволодіння знову були об'єднані в одну садибу. ЇЇ власником став колезький радник лікар Михайло Семенович Глядиковський.

В історію медицини М.С. Глядиковський увійшов як лікар, що пояснив причину виникнення у поранених "антонового вогню" – зараження крові. Його спричиняли грецькі губки, якими обмивали рани. Глядиковський винайшов для обмивання спеціальну поливальницю, і його нововведення запровадили в усіх медико-хірургічних закладах.

У 1819 році Михайло Семенович возвів на території своєї садиби два нових будинка. Один (№ 23/3) – на розі Боричевого Току та Покровського провулку (зараз – провулок Зелінського) за зразковим проектом, виданим 13 вересня 1813 року. Одноповерховий, дерев'яний, на високому цегляному цоколі, з підвалом. З боку Боричевого Току, всупереч тодішнім обов'язковим для виконання типовим проектам, на фасаді симетрично розташовувались два вікна (вимагалося три, п'ять тощо). У цокольному поверсі — три вікна, одне з яких глухе. Будинок завершався карнизом. В середині XIX століття з боку Боричевого Току був прибудований тамбур зі входом.

Боричів Тік, 23/3. 2001 рік

Другий будинок (№ 23а) був споруджений на червоній лінії вулиці за типовим проектом № 2 – на п'ять вікон. В 1854 році наступний власник садиби О. Михеда возвів нову будівлю – одноповерхову, дерев'яну, на невисокому цоколі, у плані Г-подібну, з анфіладним плануванням. Фасад завершався карнизом. Вікна були прямокутні, з лиштвами та віконницями. Наприкінці 1880-х тодішня власниця садиби дружина колезького радника Марина Степанівна Петрова провела реконструкцію будинку: праворуч був прибудований тамбур із входом, прикрашений трикутним металевим ажурним дашком.

Вулиця Боричів Тік. Зліва дома №№ 23а та 23/3

Зараз обох споруд вже не існує. Замість будинку № 23а стоїть охайний особнячок.

Боричів Тік, 23а. Вигляд до знищення

Боричів Тік, 23а. Сучасний вигляд

Будівля № 23/3 рішенням Виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів № 169 від 05 червня 1995 року була визнана пам'яткою архітектури, охоронний номер № 274. Але це не зберегло її від знищення. Охоронна табличка висіла на будинку до 2006 року. Зараз одна з найстаріших споруд Боричева Току повністю зруйнована.

Боричів Тік, 23/3. 2006 рік. Охоронна табличка ще висить

Боричів Тік, 23/3. 2020 рік

Боричів Тік, 23/3. Січень 2021-го


За інформацією інтернет-видання "Наші Гроші" фактичним власником садиби № 23 є екс-депутатка Верховної Ради від комуністичної (!) партії Оксана Калетник. Восени 2014 року Служба безпеки України відкривала стосовно неї кримінальне провадження за сепаратизм. У тому ж році Калетник виїхала з України, однак згодом повернулась.



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Михайло Бочак, Римма Лякіна  Київський військовий шпиталь під час війни 1812 – 1814 рр.
3. Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу
4. Наші Гроші
5. Культурна спадщина Києва

САДИБА ФЛОРІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ (вул. Боричів Тік, 43/5)


Історія садиби на куту вулиць Боричів Тік та Чорна Грязь (Фролівська) відома з 1830 року. У той час вона належала жіночому Флорівському монастирю. В 1850-х на ділянці зведено одноповерхову цегляну споруду на цокольному поверсі, в плані прямокутну, близьку до квадрату.

БоричевТок43-5(1).jpg

Фасади будівлі рустовані, з боку двох вулиць однакові – створені за типовим "апробованим" проектом на п'ять вікон. Карниз спрощеної форми, конструкції даху дерев'яні. Над віконними прорізами містяться декоративні полиці, утворені виступами цегли з кладки стіни. Знизу – глибокі прямокутні ніші.

Після 1918 року будинок був переданий у приватну власність та зазнав деяких змін. Тут проживало декілька сімей.

БоричевТок43-5_план.jpg
План будинку

Під час капітального ремонту 1985-го ніші цокольного поверху закладено, весь цокольний поверх засипано землею, викинуто кахляні груби. Приблизно у той же час замість знесеної у 1982 році сусідньої двоповерхової кам'яниці була зведена одноповерхова, схожа на кутову.

Осінь 1981 року. Ще не знесена двоповерхова кам'яниця № 41 (зліва)

Між 1982 – 1985 роками

Боричів Тік, 41 та 43/5 після перебудови

Наказом Міністерства культури і туризму України № 706/0/16-10 від 15.09.2010 року будівлі визнані пам’ятками архітектури та містобудування. Донедавна знаходились в занедбаному стані, фасади потребували капітального ремонту.

Боричів Тік, 41 та 43/5, травень 2015 року


Пам'ятна дошка помилково висить на будинку № 41



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Інтернет-ресурс "Новий звіт пам'яток історії та культури"
3. Інтернет–ресурс "Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу"

ПЕРШИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ТУАЛЕТ

Парк імені Тараса Шевченко був закладений у 1877 році під назвою Університетський сквер. Але публіку сюди не пускали ще десять років: чекали, коли дерева підростуть. Тоді ж в Університетському сквері з'явився першій у Києві громадський туалет.

Історія цього закладу багата на пригоди, які нерозривно пов'язані з університетським життям. У 1950-х тут збиралися, говорячи сучасною мовою, представники ЛГБТ-суспільства. А дружинники, студенти Університету,  влаштовували на них полювання.

Через 35 років, під час "сухого закону" Михайла Горбачова, полювання вже йшло на самих студентів, що намагалися подалі від зайвих очей відсвяткувати вдале закінчення сесії.

Туалет працює дотепер.

САДИБА ТРУБАЄВА (вул. Боричів Тік, 22а)

Садиба була виділена 2(14) червня 1812 року комісією, яка займалася розбудовою Подолу після Великої Пожежі 1811-го, купцю П. Трубаєву. У 1816-му на замовлення власника на ділянці за типовим проектом звели одноповерхову споруду з трьома вікнами зі сторони головного фасаду, на цегляному підвалі.


У 1851 році садибу з усіма спорудами викупив священик Успенської церкви Микита Дашкевич, який у 1860-му реконструював будинок: замінив двосхилий дах на вальмовий, прибудував ліворуч дерев'яний тамбур з входом, розширив центральне вікно.


У 1893 році його син, відомий київський лікар Федір Микитович Дашкевич, збудував на території садиби за проектом архітектора Георга Шлейфера одноповерховий особняк, який, на жаль, був знесений у 1965-му. У
1912-му садиба перейшла у володіння потомственого почесного громадянина міста Михайла Васильовича Фоломіна, після 1917-го – М. Храновського. У 1928 році садибу поділили на дві частини. Будинок № 22а з двома сараями продано у приватну власність працівниці галантерейного магазину 3. Самсоновій.


Боричів Тік, 22 (ліворуч) та 22а (праворуч)

На сьогодні споруда – одна з небагатьох будівель 1-ої половини XIX ст., що зберіглася до нашого часу. На фасаді будинку висить дошка "Пам'ятка архітектури" з охоронним номером 272, хоча в жодному реєстрі інформації про це не має.

Боричів Тік, 22а. 1980-і рр.

У 1990-роках тут містився релігійний центр "Нове життя". Під час Помаранчевої революції в будинку № 22а працював офіс Віктора Ющенко, у 2010-х – посольство Федеративної Республіки Бразилії.

Раніш під пам'ятною дошкою висила емблема посольства Бразилії



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Адресная и справочная книга "Весь Киев". 1899 год. Издание М.Л. Радоминского и А.А. Рогозинского.
3. Справочник "Весь Киев". 1900 год. Издание М.Л. Радоминского.
4. Адресная и справочная книга "Весь Киев" на 1915 год С.М. Богуславского – К.: Типография 1-й Киевской Артели Печатного Дела.
5. Інтернет-ресурс "Новий звіт пам'яток історії та культури"
6. Киевская милиция пыталась обыскать офис Ющенко
7. Інтернет–ресурс "Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу"
8. Василь Галайба "Київ, якого немає. Фотоспомин"

БУДІВЛЯ ПРИЧТУ ЦЕРКВИ МИКОЛИ ДОБРОГО (вул. Боричів Тік, 20/4)


Будинок, що стоїть на куту вулиці Боричів Тік та провулку Зелінського, був зведений ще у 1832 році в класичному стилі коштом священика Добромикільської церкви Іоанна Сухобрусова за проектом, який склав у 1829-му архітектор Павло Андрійович Дубровський.


Споруда одноповерхова, дерев'яна, на невеликому цоколі, з цегляним підвалом, у плані квадратна – характерний зразок забудови вулиці першої половини XIX століття. В 1993-му з боку провулку Зелінського прибудовано дерев'яну галерею.






Особняк потрапив у кадри багатьох відомих фільмів, що було знято у Києві, зокрема "Адьютант его превосходительства".


Розпорядженням Представника Президента № 105 від 17 лютого 1994 року споруда визнана пам'яткою архітектури. Деякий час тут містився музей бджільництва.


У січні цього року над стародавньою спорудою нависла загроза. Компанія "Джерело надій" (сарказм у самій назві) спробувала провести через Київраду рішення про "уточнення" адреси: замість типової радянської металевої збірної конструкції під пункт прийому вторсировини на Боричевому Тоці, 20, підприємці спробували заволодіти ділянкою № 20/4. Завдяки тиску суспільства ця затія провалилась.



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Киев в кино: где в столице снимали «Адъютант его превосходительства»
3. Блог Короба Антона
4. Новая Земельная комиссия — результат тот же: аренда в скверах, исторические здания под застройку  // UA-Times
5. Киев. Ностальгия. Прогулка по старому городу

ГОСПОДАРСЬКИЙ ЛЬОХ МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗЛАТОВЕРХНЬОГО МОНАСТИРЯ


Найстарішою спорудою комплексу Михайлівського Златоверхнього монастиря є підземна частина господарського льоху. Він був виритий ще у 1713 році, капітально ремонтувався у XIX столітті. Призначався для зберігання овочів, солінь, діжок з горілкою, медом та просоленою рибою. Має природну вентиляцію. Надземна вхідна частина не зберіглася у первісному стані. Її розібрали у 1981 році, у 1997-му відновили.


Підземелля складається з маленького вхідного коридора розміром 3,0 * 3,0 м (на плані – 1), основної зали довжиною 15,0 м, шириною 6,0 м та висотою 3,5 м (на плані – 2) і бічних відгалужень різної конфігурації та довжини (від 10,0 до 60,0 м), які заглиблюються на 10,0 м (на плані – 3).


Над дальнім кінцем льоха у 1884 році був збудований готель для прочан ("Странноприїмниця").
Схема Михайлівського монастиря. Червоним еліпсом виділений господарський льох. Частина льоха знаходиться під готелем "Странноприїмниця"

Джерело:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.

БУДИНОК, В ЯКОМУ МІСТИЛАСЬ КИЇВСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ УСДРП (вул. Прорізна, 22а; колишня 28)


Прибутковий будинок другої половини XIX століття. Зведений в історичному стилі з ренесансно-бароковими елементами. Споруда посекційна, що є досить рідким явищем для будівель часу раннього історизму, з двома квартирами на поверсі.


Кам'яниця відома не тільки незвичайним плануванням, но і організаціями, що в ній містились. На початку XX століття тут діяло Товариство рівноправності польських жінок. В 1917 році – секретаріат Київської осередка УСДРП та редакція щоденної "Робітничої газети" – центрального органу партії.


Українська соціал-демократична робоча партія – організація марксистського напрямку, створена у 1905 році. У свій час вела перемови про об'єднання з провідною на теренах Російської імперії марксистською силою – РСДРП. Каменем спотикання стало питання про автономію України. У період національних змагань УСДРП взяла на себе основний тягар влади за часів Центральної Ради та УНР.


У 1917–му будівлю на Прорізній, 22 відвідували головні політичні діячи того часу: Володимир Винниченко, Дмитро Антонович, Симон Петлюра, Микола Порш, Володимир Чеховський, Борис Мартос та інші.

Флігель. Прорізна, 22б

Джерело:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.

САД КУЧИНСЬКОГО (вул. Боричев Тік / пров. Зелінського)


Подивимось на листівку з першим фунікулером. Уздовж траси канатної дороги розташоване Чортове Беремище, де кияни підносили дари язичницьким богам ("чортам" за версією християн; "беремище" –> "беремя" –> "ноша"). Ідоли стояли на Горі, на тому місці, де згодом Володимир возвів церкву св. Василія. Зараз там розташована споруда МІДа. Після принесення дарів, свята продовжувались вздовж Боричевого Току аж до Андріївської гори.

У XVII столітті цією землею володіла сім'я Кучинських. В грамоті 1694 року царів Іоанна та Петра Олексійовичей Братському монастирю є таки строки: "Двір Катерини Кучинської, що був куплений за тисячу кіп литовських під горою міською, по вулиці, яка лежить від церкви Різдва Христової до площі торгової." Тобто Кучинська володіла землею під Горою, від Різдвяної церкви до Торгової площі. Крім будинку, в маєтку був дуже великий сад.

Пам'ятаючи про язичницькі свята, кияни вважали садибу місцем зборища відьом та упирів. Навіть у раціональному 1900 році Микола Семеновський у своєму "Київ, його святині, давнини та пам'ятки" (7-е видання) без всяких жартів писав, що відьми, які злітаються на шабаш, спочатку відпочивають в саду Кучинського, а потім вже перелітають через Дніпро на лівобережну Лису гору.

Зараз до колишнього саду Кучинського можна пройти повз будинок за адресом провулок Зелінського, 8. Поступово кам'яна дорога переходить в стежку. Краєвид, що там відкривається, нагадує легенди про нечисту силу.









Залишки будинку за адресом пров. Зелінського, 12

Залишки будинку за адресом пров. Зелінського, 10

Колишня садиба на Боричевому Току, 29

Колишня криниця

Колишня криниця



Проглядає Андріївський узвіз

Джерело:
Петр Семилетов  Ересь о Киеве – Самвидав – 2015