БУДИНОК ЛІКАРЯ РАВИКОВИЧА (вул. Софійська, 17/15)

Ділянку зі старими дерев'яними спорудами у 1879 році купила дворянка Михаліна Нев'яровська й того ж року почала будівництво наріжного двоповерхового будинку анфіладного планування. Керував роботами інженер Шталь.


З 1886 року садиба належала дружині поручика Гани Омелянівни Бімман, яка 1899-му продала її дитячому лікарю М.І. Равиковичу. За проектом архітектора Михайла Григоровича Артинова у 1899–1900 роках надбудовано два поверхи, при цьому первісне анфіладне планування нижніх ярусів (по одній квартирі на поверсі) було перетворене на двосекційне. Під час останніх ремонтів та пристосування під торговельні заклади цокольний поверх зі сторони Софійської облицьовано червоною плиткою.


Будинок чотириповерховий з напівпідвальним поверхом, цегляний, пофарбований, складної конфігурації, наближеної до каре. Оформлений еклектично з використанням елементів модерну. Архітектурний декор змодельований у цеглі та доповнено ліпленням. При надбудові в загальній композиції вирішальної ролі набули прямокутні у плані еркери, що нависають над вулицею та провулком.


Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1463 від "15" липня 1998 року споруда визнана пам'яткою архітектури.

Згідно реєстру номер будинка 17/15, згідно адресної таблички – Софіївська 17.



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 3. С–Я Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2011 – С. 1217–2197
2. Прибавление к путеводителю "Киев и его окрестности" – К.: Типография И. и А. Давиденко – 1882
3. Адресная и справочная книга "Весь Киев". 1899 год. Издание М.Л. Радоминского и А.А. Рогозинского.
4. Справочник "Весь Киев". 1900 год. Издание М.Л. Радоминского.
5. Новий звіт пам'яток історії та культури

БУДІВЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЛАРМОНІЇ УКРАЇНИ (Володимирський узвіз, 2)


Перед нами головний корпус філармонії – колишня будівля Київського купецького зібрання – клубу київських купців, утвореного 10 (22) квітня 1843 року. Спершу київські купці збиралися на Подолі, в Контрактовому будинку. Члени зборів не тільки обговорювали ділові питання, але і виписували періодику (в зборах була окрема кімната для читання, виносити з якої газети і журнали категорично заборонялося), влаштовували бали, концерти (так, в січні 1847 в Контрактовому будинку виступав Ференц Ліст).

До першого будинку Купецького зібрання відноситься і конфлікт між київським купецтвом та всесильним Дмитром Гавриловичем Бібиковим. У 1847-1848 роках в Києві лютувала холера. Генерал-губернатор наказав відкрити тимчасову лікарню в Контрактовому будинку. Поважні київські купці на чолі з міським головою Семеном Балабухою прийшли до Бібікова з проханням про скасування такого розпорядження: мовляв, там танці заплановані, і розміщення хворих буде вельми не до речі. Дмитро Гаврилович, не змінюючи тону, все так само посміхаючись, викликав поліцмейстера Голядкина, грозу всього міста, і наказав Контрактовий будинок очистити, а холерних розмістити ... по домівках прохачів. Купці низько вклонилися – суперечити грізному правителю ніхто не наважився. "Вы, господа, не киевские купцы, а киевские с…..и, а вы – не городской голова, а городская ж…. Прощайте!" – додав Бібіков. Ліжка хворих, зрозуміло, залишилися в Контрактовому будинку, а київська торгова еліта отримала вельми наочний урок людинолюбства.


У 1872-му збори переїхали в будинок купця 2-ї гільдії Покровського на Контрактовій площі, 8. Вже тоді члени клубу замислювалися про власну будівлю. Їх мрії втілилися в життя в 1882 році.

На будівництво зібрання виділило 41 тис. 863 руб., 40 тис. позичила Міська дума (для порівняння, 1 кг пшеничного борошна в 1882-м коштував 11 коп.). Але коштів все одно не вистачало. На "виручку" прийшов голова Ради старшин Купецького зібрання Михайло Парфентійович Дегетерев. Він позичив своїм колегам 30 тис. рублів під 30% річних.

Царська (сучасна Європейська) площа, 1883 рік. На другому плані щойно зведена будівля Купецьких зібрань

Купці гроші взяли, а потім прозвали Дегтерева скнарою. Правда, було за що. Михайло Парфентійович вибивав із зібрання борг усіма доступними засобами. Доходило до смішного: приходячи щодня в клуб, голова забирав собі щоденний виторг від гри в більярд в рахунок погашення боргу собі. Зрештою, споруду Купецького зібрання прозвали "лавкою Дегтерева".
Йшли роки, а Дегтерева так і вважали скнарою. І це не дивлячись на всі його добрі справи: богодельня на Покровській, 5, "вдовий будинок" на сто осіб на Покровській, 1/1, Свято-Михайлівська церква на території Олександрівської лікарні, участь в будівництві амбулаторії для чорноробів.

филармония(1).jpg
Михайло Парфентійович Дегетерев

І тільки після смерті Михайла Парфентійовича 21 грудня 1898 року (2 січня 1899 роки) з'ясувалося, на що збиралися гроші. У своєму заповіті Дегтерев виділив кошти на утримання "дома для вдів" і Подільської богадільні, залишив 50 тис. рублів на будівництво нового корпусу на 25 місць лікарні для чорноробів, призначив вісім стипендій для малозабезпечених учнів двох подільських гімназій і реального училища, пожертвував кілька тисяч рублів і цінні ікони Флоровському та Братському монастирям, Києво-Печерській Лаврі, Іллінській, Покровській, Трьохсвятительській та Георгіївській церквам, а також монастирям і церквам за межами Києва.

Але головним пунктом заповіту був устрій комплексу благодійних закладів. Для цього Дегтерев залишив місту близько мільйона рублів і два дохідних будинки на Хрещатику. Єлизавета Іванівна, вдова промисловця, простежила, щоб остання воля її чоловіка була повністю виконана. Після її смерті в 1902 році на утримання комплексу до двох дохідних будинків, пожертвуваних чоловіком, вона додала ще один.

Комплекс відкрився на Старій Житомирської дорозі, нині Дегтярівська вулиця. До речі, вулицю, за однією з версій, повинні були назвати Дегтерівською, але через безграмотність київських бюрократів вийшла Дегтярівська.


Головний корпус богадільні М.П. Дегтерева. Зараз тут розміщується Головне командування сухопутних сил України

Після смерті Михайла Парфентійовича Купецьке зібрання наче отримало друге життя. Купці потягнулися в клуб, і до 1914 року будівля стала замала. Павло Федотович Альошин склав новий проект, але Перша Світова не дала втілити його в життя.

Після встановлення радянської влади кам'яницю переробили під Пролетарський будинок мистецтв, пізніше – Будинок політичної освіти, потім – клуб "Більшовик". А в 1934-му тут влаштувався Палац піонерів. Після війни, в 1946-му, сюди переїхала філармонія – адже будівлі з кращого акустикою в зруйнованому Києві важко було знайти.

Палац піонерів, друга половина 1930-х рр.

Чотири рази споруда опинялася під загрозою знесення. Перший – в 1932-му, коли планували створити величезний парк культури і відпочинку від Дніпра до Софійського собору, другий – в 1944 році під час розгляду проектів відбудови Хрещатика, третій – в 1955-му, коли пропонувалося на місці філармонії побудувати бібліотеку, і четвертий – в 1970-ті, щоб будівля не заважало сприйняттю музею Леніна.

Але непоправного не сталося, і в 1982 році, до свого 100-річчя, будинок одержав статус пам'ятника архітектури. Статус не зберіг споруду від декількох серйозних аварій. Під час однієї з них затопило підвали, в результаті загинули архів і нотна бібліотека – одна з найбагатших в Україні.

Нарешті, в 1990-х філармонія була закрита на реставрацію і 29 листопада 1996 року постала перед глядачами в новому вигляді.

І ще один цікавий факт. Вулиця Хрещатик знаходиться між двома височинами: Печерською і Старокиївської. Кажуть, що раніше по Хрещатику гуляли страшні протяги. І Володимир Ніколаєв будівлею купецького зібрання перекрив доступ вітрам з боку Дніпра на головну київську магістраль.

"БУДИНОК З МУХАМИ" (вул. Володимирська, 93; колишня Нижньо-Володимирська, 35)

Будинок та садиба по вул. Нижньо-Володимирській, 35 належала дворянам Станіславським. Наприкінці XIX століття на замовлення Йосифа Григоровича Станіславського був зведений прибутковий будинок. Можливо первісно він був двоповерховим, але ближче до рубіжу XIXXX століть надбудували третім поверхом.
Фасад доволі простий та лаконічний, оформлений відповідно до стильової концепції історизму, з використанням прийомів цегляного стилю, елементів неоготичного, неороманського стилів у дусі ломбардської архітектури XIIXIV століть.

Композиція фасаду асиметрична, розділена двома розкріповками на чотири прясла. Вхід розміщено у лівому пряслі. Розкріповки завершені трикутними фронтонами-щипцями з трьома короткими пінаклями, що вкриті зубцями-мерлонами. Фронтони та вінцевий карниз прикрашено аркатурним фризом. Міжповерховий гзимс між третім та другим поверхами оздоблено дентикулами. Увесь декор виконано з цегли. Вікна прикрашено простими лиштвами. Мотив гострого сандрика з трикутною центральною частиною над двома вікнами на розкріповках повторено над усіма вікнами третього поверху. Сандрики над іншими вікнами другого поверху оздоблено мініатюрними зубчиками-мерлонами, що посилює асоціації із середньовічною архітектурою.

Унікальним є інтер'єр будівлі. На початку XX століття плафон сходової клітки був оздоблений ліпними горельєфними зображеннями рослин та комах, серед яких привертають увагу гігантські мухи. Вся ця пластика виконана у стилі модерн.

В 2020 році на сусідній ділянці № 95/42 почалось зведення багатоповерхівки. Через дії забудовників історична споруда на Володимирській, 93 опинилась в аварійному стані.








Джерела:

1. Володимирська, 93 – Цінна історична забудова
2. В Киеве начинается “война” за сохранение “дома с жуками”
3. Адресная и справочная книга "Весь Киев". 1899 год. Издание М.Л. Радоминского и А.А. Рогозинского.

АЛЬТАНКА НА ВЕРХНІЙ ТЕРАСІ ВОЛОДИМИРСЬКОЇ ГІРКИ


На верхній терасі Володимирської Гірки стоїть найстаріша альтанка парку. Її звели ще у 1870 році. До Другої світової в альтанці стояли плетені з лози крісла.

На початку ХХ століття однією з "пам'яток" альтанки був сивочолий старий, за яким можна було звіряти годинник. Протягом десятиліть щодня о другій годині він виходив зі своєї садиби з пасікою і ставком на вулиці Пушкінській, повільно піднімався до Міського театру, звідки довго йшов по Володимирській вулиці на Володимирську Гірку. Там сидів у плетеному кріслі альтанки в спогляданні рівно до шести годин, а потім тим же шляхом повертався до себе.

Іван Нечуй-Левицький

Звали пунктуального київського дивака Іван Нечуй-Левицький. Відпрацювавши багато років вчителем в провінції, літній письменник повернувся в місто своєї семінарської юності. І через півстоліття після описаних в його "Хмарах" гуляній він знов звернувся до тієї ж теми і створив ліричний нарис, який так і називається "Вечір на Владимирській горі". Це справжнє признання у любові до окремого київського куточка: "Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звідсіль я окидаю оком усей широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вишгорода над Дніпром. Яка широчінь! Який простір! Я сягаю оком по тому просторі на захід сонця, оглядаю його, і перед моїми очима темною смугою ніби вирізується на небі півкруг з гір од Андріївської гори до Кирилівського монастиря, а далі знов синіють півкругом гори над Оболонню, закручуються в Вишгороді й достягають до Дніпра в сизій далечі. Сонце низько стоїть на заході між білими й сизими хмарками, червоне, як жар, мов розпечене в жару залізо, без проміння, тільки ніби в сяєві од жару. Небо внизу над лісами делікатно блакитне, а подекуди ніби зелене, лиснюче й прозоре, неначе помальоване скло…"

Сучасний краєвид

Під час реконструкції парку в 1980-х років пагорб під альтанкою перетворено на круглий у плані стилобат, забрукований уламками гранітних блоків та оперізаний шістьма сходинками. Тоді ж влаштовано підпірну стінку, що віддалила споруду від схилу, захищаючи альтанку від зсуву.

Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.
2. Над горой своей Владимир поднял черный крест.

БУДІВЛЯ ФІЛЬТРА КИЇВСЬКОГО ВОДОГОНУ (Володимирський узвіз, 1)


Споруда була зведена в 1886-1887 роках при прокладанні другої черги водогону. Зовні невелика, красиво декорована в цегляному стилі. Але простота і малий розмір оманливі. На другому поверсі розміщувалось житло доглядача. Перший ярус займав сітчастий фільтр, який затримував велике сміття дніпровської води. Інші фільтри були скриті у Володимирській горці. Закінчувалась система величезними підземними резервуарами. Наразі фільтри та резервуари не використовуються.

Підземний водний резервуар

Підземний водний резервуар

Будівля мала своє ім'я – "Палестина". Перейшло воно від готелю, що стояв тут раніше, на півдорозі неіснуючого сьогодні Дмитрівського узвозу. Цей спуск починався біля Михайлівського монастиря і тягнувся до місця Хрещення Русі (в 1802 року там встановлений нижній пам'ятник Володимиру). Урочище навколо місця Хрещення, а потім і готель, прозвали Палестина – по аналогу з хрещенням в річці Йордан.

Урочище Палестина, 1862 рік


Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Кирилл Степанец  Подземелья Киевской Палестины

ГОТЕЛЬ "ДНІПРОВСЬКИЙ ПОРТ" (вул. Сагайдачного, 4)

сагайдачного4(1).jpg


У 1894 році, пішовши у відставку в чині поручика, до Києва прибув тоді ще маловідомий літератор Олександр Іванович Купрін. Він попросив відвезти його в найдешевші мебльовані кімнати або готель. Їхали довго, і нарешті, спустившись з крутого спуску, зупинилися на Подолі, на куту вулиць Олександрівської та Боричіва узвозу. В кінці XIX сторіччя тут знаходився дешевий готель "Дніпровський порт". Залишивши речі в кімнаті, Купрін пішов до Дніпра, де допоміг розвантажити баржу з кавунами і заробив півтора рубля. Цього вистачило на обід і вечерю. Так почалося київське життя знаменитого письменника. У номерах, подібних кімнаті Купріна, часто зупинялися купці і ремісники, жили чиновники, студенти, артисти, інваліди. Саме вони стали героями "Київських типів" та "Мініатюр".

В "Дніпровському порту" Олександр Іванович прожив до 1896 року. Його життя в цей час було особливо різноманітне й строкате. Прагнучі, за власним висловом, "видеть все, знать все, уметь все и писать обо всем", письменник охоче змінює професії, спосіб життя, оточення. Одно разу він навіть потрапив у кримінальну історію.

Купрін тоді збирав матеріал про київських босяків. Нові знайомі запросили Олександра Івановича до себе в гості – на знамениту Кукушкіну дачу – одну з головних бандитських "малин", що знаходилась в районі сполучення сучасних Петрівської алеї та Паркової дороги.

На біду Купріна, поліція в той день розпочала в Кукушкіній дачі облаву. Олександр Іванович, колишній офіцер і людина благородна, не зміг кинути своїх нових друзів. Він зі знанням справи організував оборону, в результаті чого потрапив до в'язниці з формулюванням "злонамеренная попытка утопления полицейского чина в Днепре".

Но повернемось до готелю. В оповіданні "По сімейному" Купрін яскраво описав свій тимчасовий притулок: "Я жил тогда в Киеве, в самом начале Подола, под Александровской горкой, в номерах "Днепровская гавань", содержимых бывшим пароходным поваром, уволенным за пьянство, и его женою Анной Петровной – сущей гиеной по коварству, жадности и злобе."

Справжній будинок готелю, що мав два поверхи, не зберігся. Його триповерхове відтворення зведено в 1981–1982 роках. У 1985-му на будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Купріна (скульптор Анатолій Кущ, архітектор Петро Купрій).

Наказом Міністерства культури і туризму України № 521/0/16-09 від 13 липня 2009 року споруда визнана пам’яткою історії.

сагайдачного4(1).jpg

сагайдачного4(2).jpg

сагайдачного4(3).jpg


Джерела:
1. "Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу"
2. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.
3. Парнікоза І.Ю. Цивільна забудова Подолу 1850-1917 рр.
4. "Кукушкина дача"
5. "Новий звіт пам'яток історії та культури"

САДИБА КОТИКОВА (вул. Боричів Тік, 8/1 або Ігорівська, 1/8)

Садиба на куту Боричевого Току та Ігорівського провулка (тепер Ігорівська вулиця) відома з 1870-х років, коли вона належала міщанину В. Котикову. Забудова ділянки складалася поступово: первісні прості дерев'яні об'єми добудовувалися, надбудовувалися, обкладалися цеглою.
У березні 1989-го дерев'яний будинок у центрі садиби був знесений, замість нього у 2000-х роках з'явилась одноповерхова кам'яниця. Інші споруди були реконструюванні.

1986 рік


1986 рік


Січень 2021 р.


Січень 2021 р.


Січень 2021 р.

Січень 2021 р.


Січень 2021 р.


Джерела:
1. Василь Галайба "Київ, якого немає. Фотоспомин"
2. "Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу"

САДИБА АФАНАСЬЄВА (вул. Софійська, 18а; кол. Софійська, 16)


Історія садиби простежується з 1-ї половини XIX ст., коли на її території містилося два самостійних приватних домоволодіння, одне з яких з 1837 року належало колезькому асесору, радникові Полтавської казенної палати Блонському, друге – київському міщанину Митрофанову (до 1858 року йому належала і сусідня ділянка на розі Софійської вулиці та Присутнього проїзду, сучасний номер 20/21). У 1847 – 1875 роках садибою володів чиновник Хижняков, потім, до 1887-го – його нащадки.

На той час садиба займала територію сучасних ділянок №№ 18 та 16/16 з виходом на червоні лінії забудови вулиці Софійської і провулка Михайлівського (у таких межах садиба залишалася до спорудження в 1956 році житлового будинку Спілки композиторів України – № 16/16). У 1863-му на ній розташовувалися одноповерховий з мезоніном дерев’яний житловий будинок на сім вікон на цегляному напівповерсі, звернений до вулиці, та цегляні одноповерхові службові будівлі. Наріжну частину ділянки, що виходила на провулок Михайлівський, займав великий сад. В 1887 році садибу придбав відомий лікар і вчений, професор Університету св. Володимира Євген Іванович Афанасьєв, на замовлення якого за проектом архітектора Володимира Ніколаєва було зведено новий житловий будинок.

Кам'яниця розташована на червоній лінії забудови вулиці, на ділянці зі значним ухилом рельєфу. Триповерхова, на цокольному поверсі, у плані Г-подібна, односекційна. Композиція чолового 11-осьового фасаду симетрична. В його оформленні використано мотиви неоренесансу. Фланги фасаду в межах двох віконних осей виділено розкріповками, рустуванням двох верхніх поверхів, аркатурним фризом і ступінчастими аттиками зі слуховими вікнами. Виконаний у цеглі декор створює характерний образ споруди з насиченим світлотіньовим моделюванням. Об’ємно-просторова композиція й архітектурне вирішення будинку стилістично орієнтовані на естетику масової забудови міста кінця XIX століття.


Після смерті Євгена Афанасьєва садибою володіли його нащадки. Будинок використовувався як прибутковий – здавався поквартирно внайм, на початку XX століття – як готель ("Софія" і "Стародавня Русь"). В 1917 – 1918 роках тут містився господарський відділ Генерального секретаріату УНР. У 1922-му садибу націоналізовано, будинок передано до житлового фонду.

25 червня 2011 року наказом Головного управління охорони культурної спадщини № 10/38-11 споруду визнано пам'яткою містобудування та архітектури.


Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 3. С–Я Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2011 – С. 1217–2197.
2. Новий звіт пам'яток історії та культури

САДИБА КУПЦЯ МІЛЛЕРА (вул. Боричів Тік, 33/6 та 35а; кол. Боричів Тік, 35)

На початку XX сторіччя садибою за адресом вул. Боричів Тік, 35 володів купець Іван Іванович Міллер. В 1903 році на замовлення хазяїна на місці дерев'яного на цегляному фундаменті півтораповерхового будинку, що був тут з 1843 року, споруджена триповерхова з напівпідвалом кам'яниця.

БоричевТок35а(1).jpg
вул. Боричів Тік, 35а (сучасна нумерація)

В архітектурі будинку простежуються елементи ренесансного стилю. Симетрично-осьова композиція фасаду підкреслена в центральній частині, починаючи з другого поверху, ризалітом невеликого виносу на фігурних кронштейнах над головним під'їздом. Ризаліт має широке прямокутне вікно на другому поверсі та напівциркульне з архівольтом, що спирається на колони іонічного ордера – на третьому. Він ефектно завершений невеликою вежею з трикутним фронтоном, тимпан якого оздоблено рослинним орнаментом.

БоричевТок35а(2).jpg

БоричевТок35а(3).jpg

В архітектурному декорі фасаду використано лопатки на першому поверсі та пілястри (рустовані на другому і канелюровані на третьому поверхах), що відокремлюють центральну й бічні частини фасаду з широкими балконами на другому і третьому поверхах. Первісно огорожа балконів була дерев’яна, тепер металева. Прямокутні вікна прикрашені ліпними орнаментованими вставками, замковими каменями, підвіконними нішами тощо. Будинок завершено карнизом, над яким – чотири стовпчики парапету.


До 1982 року споруда мала № 35в. Поруч на червоній лінії вулиці стояли двоповерхові будинки №№ 35а (також входив у колишню садибу Міллера) та 33/6, останній – на куті з Андріївським узвозом. У квітні 1982-го № 33/6 розібрали, зараз на цьому місці арт-сквер імені Василя Сліпака.


вул. Боричів Тік, 33/6, 35а, 35в (стара нумерація). Березень 1982 року

вул. Боричів Тік, 35а (стара нумерація). Березень 1982 року

Після цього нумерація була змінена. Колишній будинок № 35а став кутовим, отримав № 33/6 та виріс на три поверхи.

вул. Боричів Тік, 33/6 (сучасна нумерація)



А триповерхова відреставрована споруда, колишня № 35в, стала № 35а. 15 вересня 2010 року наказом Міністерства культури і туризму України № 706/0/16-10 будинок був визнаний пам’яткою архітектури та містобудування.

Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу
3. Новий звіт пам'яток історії та культури

САДИБА МИХАЙЛА ГЛЯДИКОВСЬКОГО (вул. Боричів Тік, 23)


27 червня 1812 року комісією для будівництва Києво-Подільської частини міста нащадкам священика Покровської церкви Семена Григоровича Глядиковського замість його садиби, яка існувала на цьому місці до пожежі 1811 року, були виділені дві ділянки (сучасні №№ 23/3 та 23а) під спорудження дерев'яних будинків. У 1815-му ці два землеволодіння знову були об'єднані в одну садибу. ЇЇ власником став колезький радник лікар Михайло Семенович Глядиковський.

В історію медицини М.С. Глядиковський увійшов як лікар, що пояснив причину виникнення у поранених "антонового вогню" – зараження крові. Його спричиняли грецькі губки, якими обмивали рани. Глядиковський винайшов для обмивання спеціальну поливальницю, і його нововведення запровадили в усіх медико-хірургічних закладах.

У 1819 році Михайло Семенович возвів на території своєї садиби два нових будинка. Один (№ 23/3) – на розі Боричевого Току та Покровського провулку (зараз – провулок Зелінського) за зразковим проектом, виданим 13 вересня 1813 року. Одноповерховий, дерев'яний, на високому цегляному цоколі, з підвалом. З боку Боричевого Току, всупереч тодішнім обов'язковим для виконання типовим проектам, на фасаді симетрично розташовувались два вікна (вимагалося три, п'ять тощо). У цокольному поверсі — три вікна, одне з яких глухе. Будинок завершався карнизом. В середині XIX століття з боку Боричевого Току був прибудований тамбур зі входом.

Боричів Тік, 23/3. 2001 рік

Другий будинок (№ 23а) був споруджений на червоній лінії вулиці за типовим проектом № 2 – на п'ять вікон. В 1854 році наступний власник садиби О. Михеда возвів нову будівлю – одноповерхову, дерев'яну, на невисокому цоколі, у плані Г-подібну, з анфіладним плануванням. Фасад завершався карнизом. Вікна були прямокутні, з лиштвами та віконницями. Наприкінці 1880-х тодішня власниця садиби дружина колезького радника Марина Степанівна Петрова провела реконструкцію будинку: праворуч був прибудований тамбур із входом, прикрашений трикутним металевим ажурним дашком.

Вулиця Боричів Тік. Зліва дома №№ 23а та 23/3

Зараз обох споруд вже не існує. Замість будинку № 23а стоїть охайний особнячок.

Боричів Тік, 23а. Вигляд до знищення

Боричів Тік, 23а. Сучасний вигляд

Будівля № 23/3 рішенням Виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів № 169 від 05 червня 1995 року була визнана пам'яткою архітектури, охоронний номер № 274. Але це не зберегло її від знищення. Охоронна табличка висіла на будинку до 2006 року. Зараз одна з найстаріших споруд Боричева Току повністю зруйнована.

Боричів Тік, 23/3. 2006 рік. Охоронна табличка ще висить

Боричів Тік, 23/3. 2020 рік

Боричів Тік, 23/3. Січень 2021-го


За інформацією інтернет-видання "Наші Гроші" фактичним власником садиби № 23 є екс-депутатка Верховної Ради від комуністичної (!) партії Оксана Калетник. Восени 2014 року Служба безпеки України відкривала стосовно неї кримінальне провадження за сепаратизм. У тому ж році Калетник виїхала з України, однак згодом повернулась.



Джерела:
1. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
2. Михайло Бочак, Римма Лякіна  Київський військовий шпиталь під час війни 1812 – 1814 рр.
3. Ностальгия. Киев. Прогулка по старому городу
4. Наші Гроші
5. Культурна спадщина Києва